http://www.ji.lviv.ua/ Андрей (в. р.) Львів, 6. жовтня 1941
Метою держави є запевнити родинам і поодиноким громадянам
добробут і щастя. Забезпечення життя, майна і всякого права громадян —
це основні обов’язки держави, — без них держава не є державою. Те, що
називають большевицькою державою, таке віддалене від тієї мети, що в
ньому, себто в большевицькому правлінні, ніяким чином не можна добачити
жадних слідів тих засадничих, першорядних функцій держави. Про добробут,
про щастя людей, нікому з правителів ані не сниться. З їхніх діл видно,
що вони не вважають себе поставленими для добра людей, а навпаки:
думають, що всі люди є виключно заради того, — щоб їм служити. Звідси й
те використовування сил, здоров’я і життя людей, про яке деінде ніхто не
має поняття.
Покійний о. д-р Гавриїл Костельник, мислитель, теолог і
письменник, ділиться своїми спостереженнями про перші дні й тижні
большевицької окупації та своїми міркуваннями на тему большевизму.
Стаття виявляє непримиренну ворожість о. Костельника до большевицького
світу і тим самим кидає деяке світло на методи терору, що ними
большевики вміють ламати людей. Останній уступ розповіді Покійного
звучить як передчуття його власної трагічної долі...
Німецька облога Львова, що тривала від 11 до 22 вересня
1939 р., надокучила львов’янам в останніх днях докраю. Особливо нам,
українцям, бо ми ясно бачили безвиглядність польського спротиву, а
польське військо й польське населення ставились до нас щораз гірше. В
останніх днях уже не було ні води з водопроводів, ні електрики. До
будинків св. Юра, де я проживав, позбігалося багато людей з міста —
таких, яким бомби чи ґранати зруйнували мешкання, та й таких, що вважали
розлогі льохи св. Юра за найпевніший захист. Кількасот політичних
в’язнів українців, яким воєнна завірюха привернула волю, також скрились у
св. Юрі. Всіх тих чужих людей треба було якось прохарчовувати,
заопікуватись ними, а це з дня на день ставало тяжче. Чистоти не можна
було втримати. Гидка вонь по коридорах, гниле повітря по льохах були не
тільки нестерпні, а ще й викликували побоювання, що може кинутися
пошесть, якщо облога потриває довше. Щораз частіше кружляли чутки,
мовляв, поляки хочуть вистріляти «всіх» українців. На площі св. Юра
поляки поставили три більші гармати та погрожували, що будуть з них
стріляти на св. Юра. (До речі, ці гармати вже не встигли ні раз
вистрілити!). Одне слово: ми почувалися так, як в’язні, які раз-у-раз
зідхають: «Ох, щоб уже це раз скінчилося!» З радіо ми знали, що
большевики займають українські та білоруські землі, що належали до
Польщі, але ми потішали себе, що німці не відступлять Львова
большевикам, бож це вони його здобули, а не большевики! Маючи до вибору
між большевиками і німцями, загал бажав собі, звичайно, приходу німців.
Чи та в якій мірі змінились
побутові умови життя середньої інтеліґентської родини у Львові після
приходу большевиків? Ось розповідь на цю тему дружини львівського
лікаря.
Мені довелося від перших
днів приходу большевиків придивлятись ближче, як живуть громадяни
Совєтського Союзу. Мені зайняли помешкання, залишаючи мене в його
частині. Мене сильно здивувало те, що інтеліґентні люди — урядовці та
службовці, приїхавши з державної посади на нові державні становища, не
привезли з собою майже жадної білизни, одягу ні взуття. Деякі з них
замість валіз привезли тільки скриньки і клунки. Вони розпитували, чи не
можна в нас де купити валіз. Правда, більшість
з них майже не відчувала своєї бідности. До нових меблів і до предметів
хатньої вигоди вени кидались як діти до іграшок. Подушки в них були
старі, вилинялі, деякі ковдри перемінені в лахміття, старі коци
заступали їм наперемінку то покривало то простирало, плями на них
свідчили про довголітню мандрівку по брудних ліжках, може і підлозі.
На основі розмови з журналістом,
членом редакції львівського щоденника «Новий Час», який за
большевицької окупації замінив своє журналістичне звання на педагогічне.
Ще до приходу большевиків кожен з нас, хто цікавився
подіями в СССР, знав, якою могутньою зброєю в руках кремлівських
володарів є змонополізована державою пропаґанда. Але тільки після того,
коли ми мали змогу познайомитись зблизька з большевицькою державною
системою, ми зрозуміли, яку ролю в цій системі грає пропаґанда. Пізнавши
її розміри й засоби, ми зрозуміли її вплив на психіку совєтських
громадян. І тільки тоді, при безпосередній зустрічі з большевицьким
світом, ми пізнали безмежну брехливість большевицької пропаґанди. «Справа пропаґанди є однією з найважливіших частин
партійної роботи» — читаємо в постановах ЦК ВКП(б) від 14 листопада 1938
р. На послугах пропаґанди в СССР стоїть не тільки вся інформаційна
служба, себто преса й радіо. Не тільки безконечні мітинґи, що
відбуваються по всіх фабриках і установах, є засобом пропаґанди. Для
пропаґанди змобілізовані всі форми культурної розваги: театр, кіно,
концерти тощо. Також усяку іншу справу, яку на Заході нікому не прийшло б
на думку вважати за нагоду до пропаґанди, большевики використовують як
претекст аґітки.
На основі інформацій старого юриста, знавця міжнародного права.
Не треба бути знавцем міжнародного
права, щоб зрозуміти загальновідому істину, що військова окупація країни
не є рівнозначна з включенням цієї країни в кордони завойовницької
держави та що мешканці окупованої країни, аж до закінчення воєнних дій
та заключення між воюючими сторонами мирового договору, який регулює
справу кордонів, не тратять давнього й не набувають нового громадянства.
Цим я, сохрани Господи, не хочу сказати, що я бажав би бути дальше
громадянином небіжки Річпосполитої, але згідно з правдою мушу ствердити,
що громадянином Совєтського Союзу я став в наслідок невиданої досі в
світі процедури. В рекордовому темпі, бо півтора місяця після того, як
Червона Армія переступила Збруч, зробили нас громадянами СССР і то на
основі... нашого власного «вільного» рішення. Такої штуки не втяв досі
жаден завойовник.
Річ у тому, що большевики влаштували на наших землях
пародію плебісциту, чи точніше пародію конституанти, яка нібито мала
вирішувати питання про те, яку державну владу «звільнений» народ
Західньої України хоче в себе встановити. Ця конституанта відбулась у
Львові в днях 26—28 жовтня 1939 р. під назвою Народних Зборів Західньої
України, а вибори депутатів до Народних Зборів відбулися на території
всієї Західньої України 22 жовтня, себто рівно місяць після того, як
большевики зайняли Львів. Не встигли люди оглянутись, як Верховна Рада
СССР в Москві поставила крапку над «і», схваливши дня 1 листопада 1939
р. відповідний закон про включення Західньої України в кордони СССР.
Тепер розкажу детальніше про поодинокі етапи того
маратонського бігу, який дав нам змогу познайомитись ближче з технікою
совєтських «демократичних» виборів.
У початковій фазі другої світової війни західньоукраїнські землі були
несповна два роки під владою СССР: 17 вересня 1939-го року червона
армія, на основі пакту совєтського уряду з націонал-соціялістичною
Німеччиною, перейшла через Збруч, в кінці червня 1941-го року вона
покинула Львів і згодом усі новоздобуті території.
Власне до цього періоду відноситься наша публікація, яка змальовує часи
першої большевицької окупації Західньої України крізь призму переживань і
досвідів львівських громадян. Період це короткий, проте знаменний і
вартий уваги. Тоді ж бо вперше Західня Україна опинилася в межах
Совєтського Союзу і вперше світ європейської цивілізації зустрівся з
большевицьким світом, який до того часу був герметично ізольований від
Европи визначеними Ризьким договором кордонами.
http://www.vox-populi.com.ua/ Степан Гринчишин Підготував: Величко Лев
Особливим трагізмом наповнилися сторінки історії Західної
України в 1941 році – напередодні і у перші дні війни, коли
сталінсько-берієвські сатрапи перевершили всі звірства, вчинені ними на
Україні у 20-30-х роках. Хвиля арештів захлинула Західну Україну. Брали
усіх, хто колись належав до будь-яких політичних, наукових, освітніх,
молодіжно-спортивних чи інших організацій або ж мав необережність
висловити власну думку щодо подій у радянській державі. Всі вони
звинувачилися у націоналізмі і вважались ворогами Радянської влади.
Перед війною такими людьми були вщерть заповнені тюрми краю. Червоні
загарбники намагалися залякати народ окупованих територій, поставити
його на коліна. З цією метою було організовано ряд судових процесів над
членами ОУН, інтелігенцією. Десятки тисяч арештованих людей, яких більшовицькі
інквізитори не встигли засудити у перші дні війни за наказом наркома
внутрішніх справ СРСР Л. Берії розстріляно. Світ ще не знав такого
масового кривавого морду, який вчинили ці нелюди над своїми жертвами. Загалом у 1939-1941 роках на землях Західної України було
заарештовано близько 60 тисяч чоловіків. Понад 50 тисяч з них було
розстріляно або ж по-звірячому замучено у застінках тюрем. Нижче пропонуються спогади людей, які чудом врятувались від рук енкаведистів. Виникає питання: «Чи буде суд над НКВД?»
26 вересня 1939 року, в результаті пакту
Рiбентропа-Молотова, Галичину зайняла Червона армiя. Розпочалися арешти,
вивози, розкуркулення, а перед вiдступом червонi окупанти 27 червня
1941 року розстріляли в Самбiрськiй тюрмі понад 900 в'язнів без суду i
слiдства, цi жертви терору НКВД перезахоронили на цвинтарi в братську
могилу 3 липня 1941 р. Вiд 29 червня 1941 р. по 07.08.1944 р.
продовжувалася нiмецька окупацiя Самбора, потiм знову понад 54 роки --
бiльшовицького режиму. "Німецькі літаки почали бомбардувати Самбір у неділю, 22
червня 1941 року, о год. 4-ій рано. У четвер, 26 червня, десь так коло
год. 7-ої ввечері біля складів з деревом при вул. Мазницькій на Бліху,
Новому світі та вул. Дрогобицькій почув я з моїми сусідами стріли
машинової зброї. Ці стріли не вгавали до год. 8-ої вечора, а пізніше
нагальні Стріли втихли, а було тільки чути поодинокі крісові стріли десь
так до год. 9-ої вечора. Нас кількох стояло тоді на городі Квінтовського, у якого я
мешкав. Ми пояснювали собі ці стріли тим, що певно десь недалеко є вже
німці, які наближаються до Самбора і правдоподібно між ними і
большевицькими сильними патрулями мусіла вив'язатися така
стрілянина. У п'ятницю, 27 червня, жінки з Радлович (3 км. від
Самбора), які носили кожного дня молоко до Самбора, були попереджені
мешканцями вул. Дрогобицької, щоб не входили до міста, бо большевики
кожного стрічного арештують коло Суду, відводять до тюрми і там
розстрілюють. На вулицях: Мазницькій, Бліху, Новому світі, Дрогобицькій
і ін. лежать по вулицях і ровах постріляні люди. Що це були за люди,
ніхто собі того не вмів пояснити.
Новоспечений Крамар Телесик
Капусняк, який до цього часу, нажив майно, обзавівся прекрасною
Василілією та дітьми, став ще й Шинкарем. Відкрився шинок! А в шинку,
наїдки різні, заморські, страви з Бабуїнського королівства аля цибуля з
шмальцем, мєта бульба по європейські та інші присмаки народів
Товарівсько – Фельдмаршівського регіону. Торгівля йшла. А що Шановні?
Гроші до грошей, купи тримаються!
Постать прекрасної Василії не
зіграла жодної важливої ролі в становленні нашого Таласика, як крамаря,
чи шинкаря, чи майбутнього правителя, зате відіграла важливу роль в
думці місцевої публіки. Перед вами Газда з родиною, до церкви ходить,
значить порядний. Та не тут то було!
Апетити нашого Таласика не вгамовувалися. Мрія про люмпенівське щасливе майбутнє його не покидала.
В черговий раз в Самборі відбулись розмови у вузькому
колі про ГЕРБ. На попередніх зібраннях було висловлено думку про
необхідність послухати науковців, компетентних в геральдиці. Цього разу
ґрунтовно пояснював суть зображеного на Гербі Самбора Гречило Андрій
Богданович - провідний науковий співробітник Львівського відділення
Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського
Національної академії наук. Доктор історичних наук. Доцент кафедри
Давньої історії України та архівознавства Львівського національного
університету ім. І. Франка, викладач Українського католицького
університету у Львові. Голова Українського геральдичного товариства.
Член Міжнародної академії геральдики (AIH). Голова комісії спеціальних
історичних дисциплін Наукового товариства ім. Т. Шевченка в Україні.
Член Комісії державних нагород і геральдики при Президентові України.
Редактор вісника "Знак”, бюлетня "Гардаріки” та "Генеалогічних записок
Українського геральдичного товариства”.
Герб Самбора з елементів геральдичного символу мисливства - "оленя
святого Губерта"
Міська печатка Самбора, яка повторює герб,
затверджений
26 червня 1788 року цісарем Йосифом II
